Каталог статей

 

    

 

      Народився 7 квітня 1968 року в с.Перенятин. Закінчивши навчання в школі поступив в Бродівське педучилище. Отримавши професію пішов працювати в місцевий колгосп «Колос» завідуючим пилорамою. Згодом одружився і перейшов працювати в колгосп «Прогрес» с.Підзамче столяром. Вже тоді він захопився виготовленням виробів з дерева. Спочатку вирізьблював вироби простіші – шкатулки, іконки, згодом – складніші вироби – карнизи, дзеркала, столи, та ін.

 

 

 

 

    Василь Степанович Панасюк народився в 1952 році в с.Зарічне Радивилівського району.
Біда підкралася до маленького хлопчика зненацька. Ще з дитячих років хворів ревматизмом, а після 9 класу переніс першу операцію на серці, яка не дала бажаних результатів, внаслідок чого – ІІ група інвалідності.

    Після закінчення Острозького професійно-технічного училища отримує спеціальність фотографа. Деякий час працював в Острозькому фотоательє, згодом - викладачем того ж училища.

   Та хвороба безжалісно крокувала за ним. Після другої операції Василь Степанович змушений був залишити роботу та повернутися в своє рідне село, де продовжує займатися художньою фотографією.

    Неодноразово брав участь в обласних оглядах-конкурсах і займав призові місця. Одного осіннього вечора Василь вирішив попробувати свої сили в різьбярстві і вирізьбив підставку під телефон, яка дуже сподобалась його друзям, після чого посипалися замовлення. Так Василь почав займатися різьбою по дереву. Крім різьби по дереву, любить займатися городництвом.

    Роботами Степана Васильовича любуються жителі не тільки нашого району, але і за його межами.

 

 

 

 

      Гусарук Тамара Вікторівна народилася у 1955 році серед мальовничої природи хутора Гургулі поблизу села Михайлівка. На той час в хуторі було 16 дворів, а в них багато веселої дітвори – «Не такої, як зараз» - згадує з посмішкою Тамара. Дитинство проходило весело.

     Батько Тамари працював на залізниці, мама - в колгоспі. Їм доводилось нелегко, адже дітей у них було двоє /у Тамари є старший брат Микола/.

     У 1962 році вона почала навчатись в Михайлівській восьмирічній школі. Добиратися до школи маленькій дівчинці було нелегко, адже школа була за два кілометри від дому. Особливо важко доводилось взимку, коли висота заметів сягала двох метрів. «Колись зими були не такі, як тепер» - додає Тамара.

     Згодом у другому класі дівчинка захворіла на тяжку хворобу - туберкульозний менінгіт. Довелось лікуватися у воєнному госпіталі у місті Клевань цілий рік, через що вона пропустила рік навчання. Хвороба давала про себе знати - вона поступово втрачає слух.

    Після закінчення восьмирічки у 1971 році працює швачкою в селі Ситне і навчається у вечірній школі. Не було Тамарі ще й шістнадцяти, як помирає мама. Було дуже важко, бо батько, намагаючись влаштувати особисте життя, дітям приділяв мало уваги.

    У 1973 році вона виходить заміж і продовжує працювати швачкою. У Тамари двоє дітей - Лідія (1974 р.н.) та Сергій ( 1976 р.н.).

   Життя почало налагоджуватися - сім’я, діти, домашні клопоти. У вільний від роботи час вона захоплюється художньою вишивкою, кроїть і шиє одяг. Квіти – це ще одне захоплення Тамари Вікторівни, в її оселі їх безліч. Але життя приготувало для неї ще одне випробування - смерть брата Миколи, а згодом і батька. Пережити горе їй допомогли діти, родина.

    З 1978 року вона працює техпрацівницею у Михайлівській загальноосвітній школі. Вона добра і чуйна, і за це її поважають учні і весь педагогічний колектив. Ось уже п'ять років, як Тамара Вікторівна придбала слуховий апарат - її життя стало повноцінним. З вірою у серці вона живе надією на краще.

 

    На рушничок стати – навіки друга мати. 60 років разом… Саме стільки літ прожили спільним сімейним життям подружжя Козаків. Лідія Іванівна все життя пропрацювала бібліотекарем, Олег Антонович – знаний в області будівельник. Родина, друзі, сусіди, а також члени клубу «Надвечір’я» зібралися в читальному залі бібліотеки, щоб вшанувати в урочистій обстановці цю сімейну пару, яка з роками зберегла в душі любов, повагу один до одного, взаєморозуміння.

 

   З добрими побажаннями до ювілярів зверталися: голова Радивилівської районної ветеранської організації В. Я. Повшик, зав. відділом обслуговування Л. В. Рукінова, колишні колеги по роботі Н. П. Лемешко, Н. В. Пархоменко, друзі, знайомі. Музичні вітання сімейній парі дарував ансамбль надвечірянців «Ще не вечір». Ювілярам вручено пам’ятну медаль, подарунки та букети квітів. На захоплюючому заході звучало звичне в таких ситуаціях «гірко», а також лунав незабутній вальс. Вечір «діамантового весілля» проходив за святковим столом. На завершення свята подружжя Козаків частували всіх гостей весільним тортом та короваєм.

 

    Бібліотека: надає вільний доступ читачам до ресурсів Інтернету у наукових, навчальних цілях та для самоосвіти; гарантує рівні умови для доступу до мережі Інтернет для всіх категорій користувачів незалежно від їх віку, статті, соціального, матеріального або службового становища, окрім випадків, передбачених законодавством України; надаватиме користувачам можливість здійснювати комерційну діяльність за допомогою Інтернету (купівля/продаж, оголошення, реклама, тощо); гарантує необмежений доступ користувачів до будь-яких категорій веб-сайтів (соціальних мереж, чатів, електронної пошти, ігор).

   - користувачами Інтернету можуть бути представники різноманітних професій: вчителі загальноосвітніх шкіл, робітники, керівники малого і середнього бізнесу, школярі, студенти, представники органів влади і управління без вікових обмежень, які є читачами бібліотеки.

   - перед початком роботи необхідно отримати дозвіл у чергового бібліотекаря. Час користування Інтернетом для однієї людини може бути обмеженим лише у наявності черги на користування комп’ютером. При підвищеному попиті існує попередній запис.

 

Користувач має право:

 

   - отримувати безкоштовні консультації з приводу найкращих практик використання ресурсів Інтернет, а також з основ користування програмним забезпеченням

   - одержувати консультацію з питань пошуку інформації в Інтернеті у чергового бібліотекаря.

   - копіювати інформацію з Інтернету на власні електронні носії інформації (флешки, CDR (RW) диски, тощо).

 

 

   -повідомити бібліотекаря про вид потрібних послуг і тематику інформаційного запиту;

   -дбайливо ставитися до програмного забезпечення і комп'ютерного обладнання;

   -повідомити бібліотекаря про неполадки і порушення, що виникли в процесі роботи;

   -компенсувати нанесений матеріальний збиток у випадку виникнення такого.

 

 

   -перегляд та розповсюдження заборонених законом і неетичних матеріалів (перегляд сайтів порнографічного змісту та ін.);

   -використовувати Інтернет для протизаконних (порушення авторських прав і ін.) цілей, а також для нанесення шкоди чи збитку іншим особам чи організаціям;

   -використовувати невідформатовані, пошкоджені CD-ROM диски;

   -вносити зміни в настроювання комп'ютера і програмного забезпечення;

   -виключати або перезавантажувати комп'ютер;

   -перебувати на одному робочому місці більше 2 чол.

Бібліотека не несе відповідальності, якщо дані втрачено в результаті невірного використання обладнання.

Інтернет - це світова мережа і бібліотека не несе відповідальності за інформацію, яку читач може отримати з неї.

Адміністрація бібліотеки не встановлює "фільтри" ( спеціальне програмне забезпечення ) на робочі станції з Інтернетом (своєрідну цензуру).

 

 

Інтернет-місця знаходяться в Інтернет-центрі центральної районної бібліотеки.

     Кохання світ. Такий чудовий і неповторний. Про нього сказано багато щирих захоплюючих слів, створено найчудовіші картини, написано найліричніші пісні. Пісні про кохання – то окрема історія, якась неповторна подія у житті героїв. Саме цій темі було присвячене чергове засідання клубу «Надвечір’я» під назвою «Коханням дорожити вмійте».
      У виконанні ансамблю надвечірянців «Ще не вечір» прозвучали українські пісні «Мрія», «Перший вальс», «Марічка», «Чарівна скрипка», «Пісня про вічне кохання» та інші.
     Захід створив гарний настрій присутнім, на час повернув їх спогадами у юність, посіяв у душах ніжність і любов.   

 

    Якщо в календарі немає, а душа просить свята, то його потрібно негайно створити. Саме з цією метою активні учасники художньої самодіяльності клубу «Надвечір’я» провели святковий концерт – вітання жителям села Лев’ятин з нагоди Вознесіння Господнього.     

   Захід пройшов на лоні природи, на березі мальовничої річки Барабаш. Присутні, а це: люди поважного віку і молодь з великим інтересом і захопленням слухали пісні «Моя Україна», «Мамина молитва», «Сину, качки летять» та інші. А коли зазвучали українські жартівливі пісні, інсценівки та гуморески, настрій в присутніх досяг апогею. Вони разом з надвечірянцями співали, адже пісні «Ой, ти гарний Семене», «Посіяла конопель», «І я приймак і ти приймак» «Ой, казала баба діду» та інші «зарядили» присутніх хорошим настроєм, щирим сміхом. На закінчення святкового концерту його ведуча Л. Рукінова побажала жителям села Лев’ятин гарного настрою, любові в серці і музики в душі.
   Збагатившись позитивною енергією, глядачі подарували гостям квіти і море оплесків. Концерт – вітання завершився виконанням «Многих літ» всіма присутніми.

  

 

  

   З нагоди професійного свята Дня працівників легкої та текстильної промисловості, колектив художньої самодіяльності клубу «Надвечір’я» виступив з концертною програмою перед працівниками фабрики «Маяк». Артисти подарували присутнім щирі слова вітань і виконали низку українських пісень: «Волинь моя», «Я в матері одна доня», «Один місяць сходить», «Посіяла конопель» та інші.

   Концерт подарував глядачам хороший настрій і море позитивних емоцій.

 

 

   Вулиця Біла Криниця простяглася аж до самої залізної дороги. Біля дороги тягнеться сосновий бір шириною до двох кілометрів, а за ним - хутір, на якому живе моя бабуся Протас Ганна Олександрівна. Саме вона розповіла мені легенду про походження назви хутора Чорнобаї.

   За переказами у сиву давнину тут сталася трагедія. Жила сім'я Чорнобаїв, у яких була дочка-красуня. Вона не схотіла виходити заміж за нелюба, і той вирішив помститися: найняв чаклуна, котрий переписавши всіх поіменно, зачаклував усю сім'ю. Батько, мати і шестеро діток поховані недалеко від хати, де полягли повстанці. Живою лишилася лише дочка-красуня, яка є корінням нашого роду. Тому й хутір цей було названо – Чорнобаї.

   Про цю подію поет Василь Краснопольський, який народився на хуторі, написав вірш «Могила»:

 

Багато років промайнуло,

Як та могила тут стоїть.

Одна у лісі біля хати

Свідок минулих лихоліть .

На ній трава завжди буяє .

Де хрест стояв — росте бузок,

У цій могилі батько й мати

І шестеро їх діточок .

А сьома донечка - красуня

Тоді лишилася жива.

Із покоління в покоління

Страшна несеться дивина.

То це ж вона не захотіла

З нелюбом стати на рушник.

Помста затьмарила нелюба -

В дворі з'явився чарівник.

У чаклуна було все чорне:

І капелюх, і плащ, і кінь.

І по землі за ним стелилась

Неначе хмара, чорна тінь.

Примусив вийти всіх із хати,

І не гуртом - по одному.

Останнім з криком й пелюшками

Дитятко винесли йому.

Дочки - красні не знайшов він,

В полі затрималась вона.

Лежать в дворі усі, як мертві,

Помчала смерчем сатана.

Дев'ять попів тоді молились,

Безперестанку люди йшли,

Хрестом злих духів відганяли,

Та побороти не змогли.

Звели могилу величезну,

Обгородили, як садок.

Тут Чорнобай Антон, Наталка

І шестеро малих діток.

І відтоді маленький хутір

І нарекли - Чорнобаї.

Тут, як колись, стоїть хатина,

Тут, як колись, шумлять гаї.

 

   Після війни на тому ж хуторі, в мого прадіда Олександра Зайця на горищі в хліві, ночували троє повстанців. І хтось про це доніс.

Чекісти оточили їх, почався нерівний бій. Дах на хліві був з черепиці,  від куль став наче решето. Але повстанці не здавалися.  Завзято боролися. В цей час проходив лісник лісом. Чекісти примусили його піднятися драбиною і сказати, щоб хлопці здалися.

На це повстанці відповіли: «Передай, що катам не здаємося», - і, заспівавши пісню «Ще не вмерла Україна», перестрілялися самі.

   Ця трагедія вже давно стала легендою, яка передається в нашому роду з покоління в покоління.

   Пишучи цю роботу, я зрозумів, що всі легенди, які передавались з уст в уста - це результат подій і переживань не тільки радісних і веселих, але й трагічних, невимовно болісних. І люди свою гіркоту і біль виливали у легендах, бувальщинах, прибавляючи щось своє, звичайно, повчального змісту.

   Ось, наприклад, стала вже легендою історія, про загибель братів поета Василя Краснопольського.

   Коли під Бродами точилися бої, жителів хуторів с. Пріски і Крупця евакуювали, проте зрідка дозволяли навідуватися у господарства, щоб обробляти свої поля. Не раз бувало : вийдуть в поле, а німці з Бродів починають обстрілювати. Почувши свист снаряда, люди падали на землю. Ось один снаряд просвистів і не вибухнув. Він довго валявся на полі і став причиною страшного горя. Сусідські хлопчики йшли вранці до школи і надумали на стежці підірвати патрони. Ось і використали для удару цей снаряд. Пролунав вибух. По всьому полі батьки збирали шматки своїх дітей. Цей випадок і досі стоїть перед очима у моєї бабусі Протас Ганни Олександрівни. Тоді ще вона була ровесницею цих двох хлопчаків.

   На північний захід від с. Крупець, за селом Баранне, починається ліс, який був перетнутий довгим і досить високим земляним валом, що у простонародді носить назву «градки». Ці «градки» були колись величезною військовою спорудою, і являли собою загородження від натиску татар. А похмурим свідком того, що колись нападали татари на наші села є курган, який знаходиться на орних полях на схід від села Крупець. У ньому трапляються часто стріли - чисто, татарського походження. Це, як стверджує М.І. Теодорович, і є могила татар, які полягли в частих битвах із місцевими руськими військами.

   Бараннівський ліс є початком великих поліських лісів. У ньому є багато рідкісних рослин, які занесені в Червону Книгу. Тому місцевість та є заказником, який носить назву Бараннівське урочище. З діда - прадіда в селі передаються легенди про рослин, які тут ростуть.

   Жили собі дід та баба. Обоє дуже любили квіти. Біля хати баба розводила силу-силенну квітів: і червоні півонії, і зірчасті айстри, і ще всякі-превсякі. Прийде неділя, посідають старенькі та й милуються квітками. Дітей своїх не мали, то квіти їм утіхою були . Та от минули роки . Дід ще більше постарів, знесилів, а баба вже й померла. Журиться старий: дружини немає і з квітами без її добрих рук не впоратись.

   Коли це якось навесні бачить: біля хати щось буйно зазеленіло, а потом зацвіло синьо- синьо. Дивиться дід: зроду таких квітів не бачив .Не ходив коло них, не доглядав - вони цвітуть. Наступної весни ці квіти зацвіли ще краще. І зрозумів старий: це дружина вість посилає, щоб утішити його, розвеселити. Розповів старий про це сусідам, а заодно й квітами поділився Відтоді й оселилися у квітниках півники, бо це про них легенда така в народі ходить. Догляду їм особливого не треба, до грунту теж невибагливі. Зате кожної весни звеселяють зір щирою синьою усмішкою.

   Моя прабабуся Чалик Лариса Антонівна була дуже віруючою людиною. Багато вона знала цікавих історій на релігійну тему. Я запам'ятав, чому горобців прозвали бусурманами.

   Одного дня, перед святом Благовіщення, зібралася пташина нарада. Скрізь, по всій землі було сповіщено, що мав народитися Син Божий. Одні тільки птахи не знали, що це за подія така. Ось і прийшов до них Ангел з неба. Зібрав їх перед великим святом та й повідомив, що в Діви Марії народиться Син Божий, який має врятувати світ від гріха. Птахи уважно слухали Ангела. Він сказав, що в цей день птахам не можна вити навіть гнізда, розчісувати своє пір'ячко. Коли нарада закінчилася, птахи помітили, що між них немає представників від родини горобців. А горобці як завжди заспали і тому не прилетіли на пташину нараду. їм ніхто й не сказав про цю велику новину. Рік за роком горобці в'ють свої гнізда в цей день. Тому і прозвали їх в народі бусурманами.

   Моя мама народилася в селі Онишківці Дубнівського району Рівненської області, сьогодні відомому всьому християнському світові через чудодійні властивості води джерела Святої Анни. Моя бабуся по лінії мами Чалик Олександра Василівна розповіла легенду про ті обставини, які спричинили сюди потік богомольців. Колишній козак села Онишківців Скорбник захворів на гяжку хворобу і на лікарів витратив дуже багато коштів свого маєтку.

   Турбуючись про своє життя і не сподіваючись на допомогу людську, він звернувся до допомоги Божої. У глибокому смиренні зі сльозами став молитись дома перед образом Богоматері, просив її заступництва у відпущенні гріхів і зціленні від хвороби. У сні йому з'явилась небесна Заступниця. Пообіцяла йому три здоровлення, коли він побудує невеличку каплицю. Саме вона вказала місце для побудови каплиці, де, як розповідають, значно раніше до цього бачили Богоматір, яка з'явилась у сяйві вечірнього часу і звеліла Скорбнику перенести із його дому ікону, перед якою він отримав зцілення.

    Втішений небесним видінням, Скорбник відразу побудував на вказаному місці каплицю і переніс туди хресним ходом із його дому образ Цариці Небесної. Переїжджаючи в інше село Скорбник хотів забрати з каплиці ікону Богоматері як дорогоцінний дар і згадку про дивну подію в його житті. Посланий ним хлопчина взяв ікону і вже хотів вийти з каплиці, але якась невидима сила перегородила йому вихід. Звістка про чудо облетіла всі околиці, сюди стали приходити за допомогою знедолені люди.

   Отже, історія нашого народу дуже багата і розмаїта. Вона містить не лише героїчні події в минулому, але й мрії і прагнення народу. Це і є джерелом виникнення легенд і бувальщин рідної землі.