Вітаю Вас Гість!
Неділя, 19.05.2024, 18:29
Головна | Реєстрація | Вхід | RSS

Меню сайту

Категорії розділу

Безоплатна правова допомого

Долі, обпалені війною

Бібліотеки і виборчий процес

Форма входу


Соціальні мережі

         

Пошук

Друзі сайту

Рівненська ДОБ
Теслугівська ПШБ
Іванівська ПШБ
Козинська ПШБ
Крупецька ПШБ
Михайлівська ПШБ
Дружбівська ПШБ
Хотинська ПШБ

Наші партнери

























Каталог статей

Головна » Статті » Легенди нашого краю

У категорії матеріалів: 21
Показано матеріалів: 1-10
Сторінки: 1 2 3 »

   Батьківщина - поле знаходилось під с. Батьків, пізніше його і віддали с. Батькову.
   Бинда - селянські земельні наділи, що були вузької і довгої форми, схожої на стрічку (бинду). Очевидно, пан так наділив селян землею.
   Волоки - на цьому полі дуже росло багато волошок, а старі люди на них казали волоки. Очевидно, що волоки лан – 16 га, на які ділились землі, відповідно до закону "Установи на волоки" 1557 року.
/Записано Присяжнюком Віталієм зі слів діда Присяжнюка Олексія/
 
 
Зруби - ріс великий дубовий ліс понад 100 років. Ліс цей зрубали і поле називається зруби.
Зварицьке - поле належало пану Зваричу.
Кобані - колись був смерч, що на своєму шляху все змітав, крутив і вирив великий комб. Після цього пішов дощ, заливши водою комб. Від цього пішла назва Кобані.
Скороди - колись там був панський город, бо земля була найродючішою.
/Записано зі слів Бурмай Юстини/
 
Легенди нашого краю | Переглядів: 1021 | Додав: nazar-yakymchuk | Дата: 03.11.2011 | Коментарі (0)

    Ріжок-пан на своєму полі посадив ліс. Оскільки поле було форми рогу, то і ліс назвали ріжок.
    Недалеко від лісу поселились люди. Поступово вони стали вирубувати ліс і він набув форми рогу.
    Круглик - колись там росло небагато дерев. З насіння та коріння вони поступово розросталися і ліс став круглої форми. Шпановщина - біля лісу поселився один господар. У нього було багато черешень ранніх, які називали шпанками. Від цього і пішла назва лісу, який і по сьогодні називається Шпановщиною.
 /Записано зі слів Ковальчука Юхима/
Легенди нашого краю | Переглядів: 1954 | Додав: nazar-yakymchuk | Дата: 03.11.2011 | Коментарі (0)

     Назва цих трьох гір, кажуть, походить від назви старовинного українського посуду - макітри. І справді, здалеку ці гори нагадують перевернуті догори дном макітри. А ще гори Макітри славляться тим, що на них росте сон - трава, рослина, яка занесена до Червоної книги.
 
 
    Із історією колишніх сіл, що тепер є лише вулицями, пов'язано багато легенд і переказів, про колишні назви вулиць говорять назви: Казміри, Пасічники, Бойки, Ступаки, Гамани. Хутір Гаї виник на місці невеликого гаю, тому і назва - Малі Гаї, а поряд село - Великі Гаї. Лісовики –в лісі. Бойки - жив багатий пан Бойко. Мав свій ліс. Казміри - тут, у гористій місцевості жив поляк по прізвищу Казмір. Мав він три сини. Хлопці були господарями, їх поважали. Від них пішла назва Казміри. Пасічники - назва пішла від прізвища Пасічник. Ступаки - назва також пішла від прізвища Ступак. Гамани - на цьому місці жив багатий пан з грішми, повними гаманцями. /Записано зі слів Ступака Антона/
Легенди нашого краю | Переглядів: 1116 | Додав: nazar-yakymchuk | Дата: 03.11.2011 | Коментарі (0)

    У бідному, нещасному селі Дранча панував цар Горох. З раннього ранку до пізньої ніченьки працювали на нього селяни. Важкою, непосильною працею вони заробляли собі на кусок хліба.
    На цей час вони вирощували коноплі. Коноплі достигали ,їх зжинали і носили, возили до лугу мочити. Це була надзвичайно важка праця. Руки , які весь час знаходилися у воді, ставали червоні, немов налиті кров’ю. Спину неначе хто сік ножем.
    Люди швидко стомлювалися і працювали не завжди обережно, часто недозбирані коноплі залишалися у воді і перетворювались в гниль. Звідси й пішла назва - Гнилий луг.
Легенди нашого краю | Переглядів: 1105 | Додав: nazar-yakymchuk | Дата: 03.11.2011 | Коментарі (0)

     Давним - давно на полі Шлячина в долині Комбаня сталася надзвичайна подія. Ранньою весною, а це було на свято Пасхи, весело щебетали пташки, лагідне сонечко голубило матінку-землю, небо було погоже і голубе, як завжди буває на будь-яке свято.
     І цей святковий день пан робив для селян вільним днем. Вони не йшли до пана, а виходили орати свою нивку. Вийшов і наш односельчанин в поле зі своїми волами і вірним другом собакою. Коли всі люди святили паску, чоловік заходився коло земельки. Враз земля розійшлася. Чоловік, воли та собака провалились.
    Старі люди розповідають, що коли поїхати ранньої пори, як у церкві святять паску , на Шлячину , прикласти вухо до землі, то буде чути, як гавкає собака і чоловік кричить до своїх волів: „Гей! Цоб! Цабе!"
Легенди нашого краю | Переглядів: 1016 | Додав: nazar-yakymchuk | Дата: 03.11.2011 | Коментарі (0)

     Підніжжя мальовничої гори вкрите величезними лісами , Та ось у цьому непрохідному лісі одна за одною почали заявлятись вбогі хатинки, у яких панували страшні злидні, голод , хвороби.
     З західної сторони простяглася гора. Вона приваблювала своїм" різнобарв"ям. Тут можна було побачити найрізноманітніші квіти : сон - траву, медунки, звіробій, материнку. Від п’янкого запаху, здавалося, людина забуває й про своє горе.
     Сама гора являла собою не гостру вершину, а плоскогір’я. Воно служило пасовищем. Гора одержала назву від села - Дранецька.
 
Легенди нашого краю | Переглядів: 958 | Додав: nazar-yakymchuk | Дата: 03.11.2011 | Коментарі (0)

    Було це в сиву давнину, коли турки напали на Почаїв. У 1675 році на Красній горі відбулася вели­ка битва між турками і місцевим населенням, в якій нападники зазнали поразки. Обагрену людською кров'ю гору починають називати Красною. Є й інша версія.
    Підійшли турки до Почаєва. Люди були в розпачі. Вони боялися, що їхнє місто буде пограбоване і спалено разом з Почаївською Лаврою. З надією, що Матір Божа їх захистить, багато людей зібралися коло мо­настиря і пристрасно молилися. Градом поси­палися стріли з боку турків на Почаївську оби­тель.
    Але що це? Стріли поверталися назад, вбиваючи загарбників. Це Мати Божа розпро­стерла руки над монастирем, щоб не допусти­ти до священного місця іновірців. Турки зляка­лись І почали тікати. їх шлях пролягав через гору, що височіла на схід від теперішньої Друж­би. Зі списами, вилами і шаблями кинулися дранчуки на ворога. Перелякані турки втікали стрімголов. На цій горі турецький хан загубив червону шапку. Отямившись, вернувся за нею, але не знайшов. З цього часу гору звуть Крас­ною.
 
Легенди нашого краю | Переглядів: 1244 | Додав: nazar-yakymchuk | Дата: 03.11.2011 | Коментарі (0)

    Жителі нашого села будували із дерева та глини свої хати, покривали їх сніпками соломи. Хати були малі, невисокі з маленькими віконцями. Багато хат були обліплені глиною і виглядали непривітно - рижі, а побілені хати одразу гарнішали, ставали охайними, чепурними. У хаті був стіл дерев'яний на покуті, біля стола - лавка. У кутку - мисник, де зберігався посуд: дерев'яні ложки, миски, кружки, збанок, макітра. Горщики, баняки здебільшого були у печі. Піч займала велику частину хати, бо вдень вона всіх годувала, а вночі тут на печі спочивали. Біля дверей завжди було відро з водою і кружка для пиття води. Хто заходив у хату зморений, то одразу ж міг напитися води. Воду носили із криниці, а криниці дуже глибокі (30-50м). Купалися і прали у дерев'яних ваннах. Гладили випране рубликом і качалкою, пізніше були утюги на жар.
    У багатших людей всі меблі у хаті були дерев'яні. Були дерев'яні ліжка, часом оздоблені. Для одежі була скриня. Скриня була у великій пошані. Сюди складали одяг, рушники, полотно, прикраси-все найцінніше для господині. Тут зберігалось і придане для весілля. Дівчата пряли, робили полотно, вишивали, готували собі все і ним наповняли скриню. Виходячи заміж, скриню забирали із собою. Вона говорила про старанність і працелюбність молодої. За звичаєм, скриню ставили на видному місці. Скрині виробляли переважно з липи, тополі, берези з весни до середини літа. За літо майстер міг зробити 20 скринь.
    Обов'язково у кожній хаті у куті були образи з вишитими рушниками. Підлоги не було - глиняна долівка. Кожного тижня змащували, а перед великими святами землю змащували червоною глиною, навіть ходили по неї під Броди.
    У кожній хаті була ще й комора. Там стояли запаси і соління, квашення на зиму, діжка з капустою, діжка з огірками, хлібна діжа. Коли господиня пекла хліб, то приносила діжу з розчиною у хату і підрозчиняла, тоді як вистудить тісто - місить. Справжня господиня повинна була вміти спекти хліб і зробити сир.
    Їсти сідала вся сім'я до столу, на покуті сидів батько, перед тим, як їсти, молились до Бога.
    На столі стояла велика макітра або миска, з якої по черзі їли дерев'яними ложками. Часто варили борщ, юшку, кашу, галушки, затірку.
    Одяг був полотняний, святковий - прикрашений.
     Жінка після весілля не мала права ходити із непокритою головою. Покривали голову частіше хустками.
     Здавна існували обряди: народження дитини, хрестини, шлюб і весілля, похорон. Зустрічали і проводжали із хлібом. Жителі нашого села святкували всі великі релігійні свята, а в присвятки -працювали. На Івана Богослова сіяли пшеницю, на Івана (довгого) сіяли огірки.
    Молодь збиралась разом на вечорниці, ігри і веснянки, гаївки біля церкви на Великдень, колядки на Різдво, щедрівки. У неділю чи на свято люди йшли до церкви. Жителі нашого села шанували звичаї і дотримувались обрядів, передавали їх дітям.
    Окрасою села є люди. За сумлінну працю нагороджені орденами Ле­ніна М.Швець, Г.Мусійчук, орденом Дружби народів - І.Орловський, орденом Трудової Слави І - ІІІ ступенів - Н.Костюк.
    Після війни у школі відкри­вають 7-мирічку, 8-мирічну школу відкривають у 1961 році. А за­раз учнів приймає сучасне приміщення середньої школи. У 1989 році на кошти па­рафіян і при допомозі місце­вого господарства розпочато будівництво нового Свято Успенського храму, який освяче­но у 1995 році. Нині на території сільради налічується 435 дворів із насе­ленням 1300 чоловік.
    Українські народні легенди та перекази — дорогоцінні пам'ятки давнини, відбиток якоїсь далекої події, що в народних устах і в людській уяві набули фантастично­го, іноді навіть казкового забарвлення. З-поміж легенд та переказів особливе місце посідають оповіді, пов'язані з навколишнім світом — лісом, полем, озером, долиною чи яром і давніми пам'ятками людського життя на ньому (руїнами, , могилами, хрестами, польовими криничками та ін.)
    На схід від Дружби в на­прямку с.Підзамче помітне значне підвищення місцевості. Здалеку схоже на те, ніби на щось масивне хтось надягнув шапку. Занедбаний геодезич­ний стовп повідомляє, що ви­сота цього підвищення стано­вить 335 м. Це Красна гора, одна з трьох найвищих точок Рівненської області. У 1962 р, ця гора набула статус заказни­ка. Тут зустрічаються рідкісні рослини такі як – зозулині черевички, любка дволиста, дзвоники персиколисті.
Легенди нашого краю | Переглядів: 977 | Додав: nazar-yakymchuk | Дата: 03.11.2011 | Коментарі (0)

     Села, як і люди мають свою біографію. І у кожного вона своя – неповторна. тільки у селі людина може так тісно спілкуватися з природою, розуміти її душею і серцем, милуватися неповторною красою.
     У найпівденнішій частині Радивилівського району розта­шувалося мальовниче село Дружба. До 1960 року воно на­зивалося Дранча. На початку XIX сторіччя Дранча ледве налічувала 68 дворів, де проживало 415 чо­ловік. На той час село нази­валося «деревнею» (бо тут не було своєї церкви) і єпархіаль­но підпорядковувалося храму Святого Миколи у Ледухові, що тепер на Тернопільщині.
     Існують перекази, що першими поселенця­ми були кріпаки, які втікали від пана, що жив у с. Підзамче. Люди були бідними, ходили в дранті. Від чого і пішла назва Дранча.
     Найдавніші відомості про Дранчу маємо з 1545 року в описі майна Кременецького замку. Там сказано про «го­родню Ледухівського з Дранчья», яка утримується разом із «городнею з села Ледухова». Цікаво буде знати, що у 1300 році в околицях Києва і на істо­ричній Волині жили нащадки роду Галки-Салави. Цей рід поділився на три гілки: Свірських, Стрижів і Лідихівських. Останнім дісталися містечка Крупець і Лідихів з навколиш­німи селами. Луцький історик-архівіст Володимир Рожко по­відомляє, що нащадок роду Нестор Галка (який у подаль­шому іменується паном Лідихівським) за військові заслуги отримує Лідихів і розпочинає будівництво замкових укріп­лень у цьому містечку, Крупці, селах Підзамче, Перенятин, Дранча. історична наука дово­дить, що населення скупчува­лося навколо замків. То ж віро­гідно, що Дранецький замок (можливо, дерев'яний) знахо­дився на Красній горі. Це вер­сія науковця В.Рожка. Але зва­жаючи на історичний факт, що у 1675 році на цій горі відбу­лася одна із кровопролитних битв між турками і місцевим населенням, коли нападники зазнали поразки - версія зас­луговує на увагу. Обагрену людською кров'ю гору почи­нають називати Красною.
      Із 1566 року село входить до Кременецького староства.  А у 1569 році - до складу Польщі.
      На початку ХУІІІ століття село починає фігурувати у чис­ленних скаргах, метриках, по­земельних планах. Тоді ж ви­никають села Березина ( у бе­резовому лісі) і Прокази (від прізвища Проказюк), власни­ком яких був поміщик Бахталовський із Батькова. Незаба­ром за борги Березина відхо­дить у власність Почаївської лаври. Згодом ці села при­єдналися до Дранчі і зберегли свої назви лише у назвах ву­лиць. Село Дранча Руська (Новоукраїнка) виникло, як посе­лення біля військової застави на кордоні між Російською та Австрійською імперіями у кінці ХУIІІ ст. Сьогодні кордон - це польові межі між селами Новоукраїнка і Малі Гаї. Ще один хутір називався Лісовики. Швидше всього назва похо­дить від того, що жителі жили серед лісу. На початку XX сто­ліття у цьому селі було 263 двори.
     Назва Дранча - єдина на Ук­раїні. Існує наукова версія ут­ворення назви: воно - від сло­ва дран (дрань), яке має кілька значень: «обшарпанець», зо­рана цілина». Із переказів дов­ідуємося, що колись тут вироб­ляли дранки - дощечки для по­криття даху. І тому цю околи­цю стали називати Дранки, а потім - Дране. Деякі дослідни­ки міркують інакше - Дране від слова дранчити, тобто здира­ти луб для плетіння кошиків.
     Правда, найвірогіднішим є варіант «обшарпанець». І для цього є історичні підстави. По­селяни жили вкрай бідно. Зе­мельні наділи у більшості жи­телів сягали не більше 1-4 де­сятин. Урожай, забраний із цих наділів не давав можливості до­жити до нашого хліба.
     Найбагатшими були ті, хто мав 25 і 50 десятин. Найбагатшим жи­телем села був священик Пи­лип Борецький, який мав у господарстві мотора, молотар­ку, 4 коні, худобу. На нього по­стійно працювали два найми­ти. Окремо він наймав людей на сезонні роботи. Старі люди розповідають, що на жнива він наймав тих, у кого були великі долоні, - щоб більшими були снопи.
     На Борецького працював з дев’яти літ Микола Олексійович Токмина. Він працював біля коней. Важко було їх запрягати, але малий якось прилаштувався. Кілька років хлопець працював не гірше за дорослого. Священик у селі був чимось на кшталт поміщи­ка - йому належали 60 моргів орної землі, лісу, сіножаті. Мало хто у селі не був винен батюшці. І у місцеву „політи­ку" втручався священик з ог­ляду про власну вигоду. Роз­повідають старожили села про те, що під час фашистської окупації Борецький разом із поліцаями вирішував, кому із сельчан їхати у німецьку нево­лю і допомагав складати спис­ки. Пізніше „хлопці із лісу" за таку підлоту захопили святого отця у полон і розстріляли у Сестрятині.
     Саме з подачі Борецького потрапив у список дранчівських остарбайтерів і вісімнадця­тирічний Микола Токмина. Сталося це у квітні 1942 року. Трохи згодом потяг привіз хлопця до Ганновера. Там він із такими ж бранцями працю­вав на заводі гумових виробів де виготовляли на фронт авто­мобільні шини. Три роки найсправжнісінького рабства: нікчемна баланда із брукви замість обіду, нари у концент­раційному таборі. У квітні 1945 року бранців звільнили амери­канці. Пропонували залишитися за кордоном. Остарбайтери знайшли у розбомблених бу­динках цілого радіоприймача і почали слухати новини із Мос­кви. Звідти закликали: „Повер­тайтеся додому, вас тут чека­ють." Отож, прийняв рішення повернутися додому. Висна­жених голодом і працею лю­дей пішки погнали за сто кіло­метрів. Тепер уже у „свій" табір. Пам'ятає Микола Олекс­ійович переправу через канал. Назва його стерлася у пам'яті. Зате у пам'яті залишилося, як союзники востаннє запропону­вали не повертатися додому.
      - Ні, переправляємося, - ви­рішив Микола разом із хлопця­ми із Київської області. А на тому березі їх виши­кували у шеренги «особісти» і почали називати зрадника­ми Батьківщини. Кияни перезирнулися і тієї ж таки ночі втекли до американців. А він випив повну чашу незаслуженого приниження у таборах під Челябінськом. Шість років він працював на металургій­ному комбінаті робітником доменної печі - виплавляв ча­вун із руди. Замість паспор­та кожних три місяці йому поновляли довідку, яка засві­дчувала особу. Аж у 1949 році повернувся він до рідного села.
      В період першої світової війни село постраждало від руйнування. Згоріла дерев'я­на церква. На цьому ж місці у 1924 році збудовано нову, також дерев'яну, Свято-Троїцьку церкву. До речі, її закрили у 1962 році. А знову відкрито цей храм завдяки зусиллям і праці місцевого жителя І.Проказюка у жовтні 1989 року.
     У цьому ж таки році зем­лю за ризьким договором окуповують поляки. Найкращі дранецькі землі були роздані польським колоністам. Як па­м'ять про окупацію залиши­лися руїни польського косте­лу, польські поховання на цвинтарі та назва частини села Дранча Польська.
     Розпочалася Друга світова війна. 25 черв­ня 1941 року з'явилися німецькі війська на те­риторії села. Коли в селі запанувала німецька влада, люди ховалися по льохах, лісах. Забирали німці все: коні, свині, корови, птицю. Борошно люди мололи на жорнах підпільно. Поліщук Віра зга­дує: «Люди ходили в поле, збирали колоски пше­ниці, жита. Коли приносили, клали ці колоски в піч. Виймали з печі обсмажені зерна і їли. Які вони були добрі! Вже коли було трішки зерна, то мололи на жорнах. З того борошна випікали хліб. Коли пекли хліб, то було свято, бо хліба по­стійно не було."
     У 1942 році перед Великоднем молодих лю­дей почали вивозити на примусові роботи в Німеччину. Мовчан Дарія згадує. «Везли до станції, а там вантажили в товарні поїзди і вез­ли , як худобу, без води і їжі. Одних забирали на роботи до господарів, а інших на заводи, в шах­ти. Хто потрапляв до господарів, тим було лег­ше, хоч тяжко працювали, але щось їсти було, а ті, що були на заводах, жили, як в концтаборі жили в бараках за колючим дротом. Хліб і вістки з дому були найціннішими».
Легенди нашого краю | Переглядів: 3857 | Додав: nazar-yakymchuk | Дата: 03.11.2011 | Коментарі (0)

    Як ще на поле битви не ходили люди, то тут часами, в темні осінні ночі, блищали якісь вогники. А от старі люди розказують, що то козаки броду шукають, бо то, бачте, вони випадково тоді загинули, але війни ще не скінчили і зовсім не скорилися. Тільки ось пригадують старі оті козацькі вогники, які їм не раз траплялося бачити в отих полях. Одного разу навіть бачили не тільки що вогники, а й самих козаків, які блукали над Пляшевою.
     Один старожил розповідав таке. „Було се давненько. Якось, пам'ятаю добре, на самісінького Петра я погнав коні пастися сюди, а сам простелив свиту, ліг, лежу собі й на зорі дивлюсь. Спати чогось не хотілося, а лежати було так добре. Лежав я так, та й, думаючи про всяку всячину, пригадав за козаків - кості яких тоді виорювалися плугами і так валялися на полі - чогось аж страшно стало. Повернувся на бік, щоб заснути, та й побачив, що скрізь на полі миготять якісь вогники; безліч їх засвітилося навколо мене, як зірок на небі. Приглядаюся краще і бачу, що ті вогники то з'являються, то згасають. І як тільки який вогник має заснути, то там мигне висока тінь людини. Там страшно. Вогонь ходить... 1 той вогонь то там покажеться, то там. Біжить, біжить і згасне, то знов покажеться і знов згасне".
     Трапиться нагода заїхати на Радивилівщину - завітайте на Козацькі могили, вклоніться пам'яті тих, боровся за віру, за Україну, за наше незалежне майбуття.
Легенди нашого краю | Переглядів: 1105 | Додав: nazar-yakymchuk | Дата: 03.11.2011 | Коментарі (0)

1-10 11-20 21-21