Легенди мого рідного села Дружба - Легенди нашого краю - Каталог статей - Радивилівська ЦСПШБ
Вітаю Вас Гість!
Вівторок, 29.07.2014, 22:49
Головна | Реєстрація | Вхід | RSS

Статистика

Форма входу

Пошук

Друзі сайту

Рівненська ДОБ
Теслугівська ПШБ
Іванівська ПШБ
Козинська ПШБ
Крупецька ПШБ
Михайлівська ПШБ
Дружбівська ПШБ
Хотинська ПШБ

Наші партнери

Каталог статей

Головна » Статті » Легенди нашого краю

Легенди мого рідного села Дружба
     Села, як і люди мають свою біографію. І у кожного вона своя – неповторна. тільки у селі людина може так тісно спілкуватися з природою, розуміти її душею і серцем, милуватися неповторною красою.
     У найпівденнішій частині Радивилівського району розта­шувалося мальовниче село Дружба. До 1960 року воно на­зивалося Дранча. На початку XIX сторіччя Дранча ледве налічувала 68 дворів, де проживало 415 чо­ловік. На той час село нази­валося «деревнею» (бо тут не було своєї церкви) і єпархіаль­но підпорядковувалося храму Святого Миколи у Ледухові, що тепер на Тернопільщині.
     Існують перекази, що першими поселенця­ми були кріпаки, які втікали від пана, що жив у с. Підзамче. Люди були бідними, ходили в дранті. Від чого і пішла назва Дранча.
     Найдавніші відомості про Дранчу маємо з 1545 року в описі майна Кременецького замку. Там сказано про «го­родню Ледухівського з Дранчья», яка утримується разом із «городнею з села Ледухова». Цікаво буде знати, що у 1300 році в околицях Києва і на істо­ричній Волині жили нащадки роду Галки-Салави. Цей рід поділився на три гілки: Свірських, Стрижів і Лідихівських. Останнім дісталися містечка Крупець і Лідихів з навколиш­німи селами. Луцький історик-архівіст Володимир Рожко по­відомляє, що нащадок роду Нестор Галка (який у подаль­шому іменується паном Лідихівським) за військові заслуги отримує Лідихів і розпочинає будівництво замкових укріп­лень у цьому містечку, Крупці, селах Підзамче, Перенятин, Дранча. історична наука дово­дить, що населення скупчува­лося навколо замків. То ж віро­гідно, що Дранецький замок (можливо, дерев'яний) знахо­дився на Красній горі. Це вер­сія науковця В.Рожка. Але зва­жаючи на історичний факт, що у 1675 році на цій горі відбу­лася одна із кровопролитних битв між турками і місцевим населенням, коли нападники зазнали поразки - версія зас­луговує на увагу. Обагрену людською кров'ю гору почи­нають називати Красною.
      Із 1566 року село входить до Кременецького староства.  А у 1569 році - до складу Польщі.
      На початку ХУІІІ століття село починає фігурувати у чис­ленних скаргах, метриках, по­земельних планах. Тоді ж ви­никають села Березина ( у бе­резовому лісі) і Прокази (від прізвища Проказюк), власни­ком яких був поміщик Бахталовський із Батькова. Незаба­ром за борги Березина відхо­дить у власність Почаївської лаври. Згодом ці села при­єдналися до Дранчі і зберегли свої назви лише у назвах ву­лиць. Село Дранча Руська (Новоукраїнка) виникло, як посе­лення біля військової застави на кордоні між Російською та Австрійською імперіями у кінці ХУIІІ ст. Сьогодні кордон - це польові межі між селами Новоукраїнка і Малі Гаї. Ще один хутір називався Лісовики. Швидше всього назва похо­дить від того, що жителі жили серед лісу. На початку XX сто­ліття у цьому селі було 263 двори.
     Назва Дранча - єдина на Ук­раїні. Існує наукова версія ут­ворення назви: воно - від сло­ва дран (дрань), яке має кілька значень: «обшарпанець», зо­рана цілина». Із переказів дов­ідуємося, що колись тут вироб­ляли дранки - дощечки для по­криття даху. І тому цю околи­цю стали називати Дранки, а потім - Дране. Деякі дослідни­ки міркують інакше - Дране від слова дранчити, тобто здира­ти луб для плетіння кошиків.
     Правда, найвірогіднішим є варіант «обшарпанець». І для цього є історичні підстави. По­селяни жили вкрай бідно. Зе­мельні наділи у більшості жи­телів сягали не більше 1-4 де­сятин. Урожай, забраний із цих наділів не давав можливості до­жити до нашого хліба.
     Найбагатшими були ті, хто мав 25 і 50 десятин. Найбагатшим жи­телем села був священик Пи­лип Борецький, який мав у господарстві мотора, молотар­ку, 4 коні, худобу. На нього по­стійно працювали два найми­ти. Окремо він наймав людей на сезонні роботи. Старі люди розповідають, що на жнива він наймав тих, у кого були великі долоні, - щоб більшими були снопи.
     На Борецького працював з дев’яти літ Микола Олексійович Токмина. Він працював біля коней. Важко було їх запрягати, але малий якось прилаштувався. Кілька років хлопець працював не гірше за дорослого. Священик у селі був чимось на кшталт поміщи­ка - йому належали 60 моргів орної землі, лісу, сіножаті. Мало хто у селі не був винен батюшці. І у місцеву „політи­ку" втручався священик з ог­ляду про власну вигоду. Роз­повідають старожили села про те, що під час фашистської окупації Борецький разом із поліцаями вирішував, кому із сельчан їхати у німецьку нево­лю і допомагав складати спис­ки. Пізніше „хлопці із лісу" за таку підлоту захопили святого отця у полон і розстріляли у Сестрятині.
     Саме з подачі Борецького потрапив у список дранчівських остарбайтерів і вісімнадця­тирічний Микола Токмина. Сталося це у квітні 1942 року. Трохи згодом потяг привіз хлопця до Ганновера. Там він із такими ж бранцями працю­вав на заводі гумових виробів де виготовляли на фронт авто­мобільні шини. Три роки найсправжнісінького рабства: нікчемна баланда із брукви замість обіду, нари у концент­раційному таборі. У квітні 1945 року бранців звільнили амери­канці. Пропонували залишитися за кордоном. Остарбайтери знайшли у розбомблених бу­динках цілого радіоприймача і почали слухати новини із Мос­кви. Звідти закликали: „Повер­тайтеся додому, вас тут чека­ють." Отож, прийняв рішення повернутися додому. Висна­жених голодом і працею лю­дей пішки погнали за сто кіло­метрів. Тепер уже у „свій" табір. Пам'ятає Микола Олекс­ійович переправу через канал. Назва його стерлася у пам'яті. Зате у пам'яті залишилося, як союзники востаннє запропону­вали не повертатися додому.
      - Ні, переправляємося, - ви­рішив Микола разом із хлопця­ми із Київської області. А на тому березі їх виши­кували у шеренги «особісти» і почали називати зрадника­ми Батьківщини. Кияни перезирнулися і тієї ж таки ночі втекли до американців. А він випив повну чашу незаслуженого приниження у таборах під Челябінськом. Шість років він працював на металургій­ному комбінаті робітником доменної печі - виплавляв ча­вун із руди. Замість паспор­та кожних три місяці йому поновляли довідку, яка засві­дчувала особу. Аж у 1949 році повернувся він до рідного села.
      В період першої світової війни село постраждало від руйнування. Згоріла дерев'я­на церква. На цьому ж місці у 1924 році збудовано нову, також дерев'яну, Свято-Троїцьку церкву. До речі, її закрили у 1962 році. А знову відкрито цей храм завдяки зусиллям і праці місцевого жителя І.Проказюка у жовтні 1989 року.
     У цьому ж таки році зем­лю за ризьким договором окуповують поляки. Найкращі дранецькі землі були роздані польським колоністам. Як па­м'ять про окупацію залиши­лися руїни польського косте­лу, польські поховання на цвинтарі та назва частини села Дранча Польська.
     Розпочалася Друга світова війна. 25 черв­ня 1941 року з'явилися німецькі війська на те­риторії села. Коли в селі запанувала німецька влада, люди ховалися по льохах, лісах. Забирали німці все: коні, свині, корови, птицю. Борошно люди мололи на жорнах підпільно. Поліщук Віра зга­дує: «Люди ходили в поле, збирали колоски пше­ниці, жита. Коли приносили, клали ці колоски в піч. Виймали з печі обсмажені зерна і їли. Які вони були добрі! Вже коли було трішки зерна, то мололи на жорнах. З того борошна випікали хліб. Коли пекли хліб, то було свято, бо хліба по­стійно не було."
     У 1942 році перед Великоднем молодих лю­дей почали вивозити на примусові роботи в Німеччину. Мовчан Дарія згадує. «Везли до станції, а там вантажили в товарні поїзди і вез­ли , як худобу, без води і їжі. Одних забирали на роботи до господарів, а інших на заводи, в шах­ти. Хто потрапляв до господарів, тим було лег­ше, хоч тяжко працювали, але щось їсти було, а ті, що були на заводах, жили, як в концтаборі жили в бараках за колючим дротом. Хліб і вістки з дому були найціннішими».
     З 23 березня 1944 року війська 350-ої Червонопрапорної Ордена Богдана Хмельницького дивізії вели бої за село Дружбу. Близько двох тижнів тут точилися жорстокі бої, село не раз пе­реходило з рук в руки. Під час цих боїв загинуло 124 воїни з різних куточків колишнього Радянсь­кого Союзу, їхні останки були перепоховані у 1975 році в єдиній братській могилі. Проти фа­шистів на різних фронтах воювали 136 одно­сельчан, 59 з них загинули. їх імена викарбувані на гранітному сільському обеліску разом з іме­нами російських солдат, які тут загинули.
     А це сталося в червні 1943 року. Жили у Дранчі поляки, які служили німцям і знущалися над односельчанами-українцями. Коли розпочало­ся українсько-польське протистояння на Волині, місцеві жителі також долучилися до нього і під керівництвом сотні Докса провели акцію про­ти місцевих поляків, У той день згоріла уся Польська Дранча. Після цього сотня Докса почала перехід у село Підзамче. Німці дізна­лися, де знаходяться повстанці і кинули туди потужну військову силу. Біля села Стоянівки розпочався бій. Сили фашистів у кілька разів пере­більшували повстанські. Відступаючи, повстанці пішли у бік Перенятина, на Копані і на Божу гору. Під Смигою знову був великий бій. Голод­на, змучена сотня подалася далі, вглиб Рівненщини.
     За незалежність України загинули жителі села Дружба, які перебу­вали в УПА - Іван Андросюк, Володимир Ковалик, Йосип Ковальчук, Ка­терина Колесник, Юхим Юсюк.
     Починаючи з весни 1944 року Дранча приступила до мирної праці і відбудови. В 1949 році тут утворюються три колгоспи: "Більшовик" (Бе­резина), "Комунар" (Дранча), ім. Димитрова (Руська Дранча). Перши­ми їх головами були Ю. Побережник, Ф. Ступак, В. Ковалик. Коли в селі було завершено колективізацію, то в 1950 році всі господарства були об'єднані в один колгосп "Комунар". А першим його головою став Федір Ступак. У1992 р. колгосп "Комунар" перейменовано у колгосп „Дібро­ва".
     Основним заняттям селян було землероб­ство. За Польщі сажень землі коштував 2 зло­тих, ліс був ще дорожчий. Кінь -100 злотих, ко­рова - до 70. Косар у господаря за день міг за­робити 2 злотих, не враховуючи харчування.
     Найбагатшими в селі були ті, хто мав більше 25 десятин землі. Найбідніші мали від 1 до 4 десятин. В Березині багатими селянами були Борецький і Поборецький. Їхні жінки похо­дили з панського роду і одержали землю в при­дане. Борецький мав у господарстві мотора, молотарку, четверо коней, худобу. Постійно на нього працювало двоє наймитів і ще він наймав людей на сезонні роботи. Поборецький не міг обробити всієї своєї землі, тому часто віддавав її за половину врожаю.
     Злидні і горе доводили людей до відчаю і вбивств, про що свідчить встановлений жите­лями с. Дружба пам'ятник, на якому написано: Сей пам'ятник сооружен на месте убийства Миколая Андреевича Бурмай 15 июня 1929 года на 55 году жизни. Убийство невинного человека совершил житель села Дранча Петр Ор­ловський посредством удара серпом в серце".
     Микола Бурмай та Петро Орловський були сусідами. Обоє бідували. Розпочалися одного року жнива. І от Орловському почало здава­лось, що хтось краде його снопи, атому він що­разу перелічував їх. Якось вранці зустрів він на полі Миколу Бурмая. Той збирав колоски і ози­рався. Підозра ще посилилась. Іншого разу по­бачив, як сусід жав на межі траву. Орловський схопив серп і кинувся до сусіда: „Ти що, хочеш, щоб я без корови остався?" - „Що ти! Я жну траву зі свого боку". Петро Орловський вдарив серпом Бурмая у груди.
 
 
     А ще у полі між Руською Дранчою і Берези­ною стоїть пам'ятник важким часам. Зморені важкою працею і голодом хлібороби з нетерпі­нням чекали жнив, нового врожаю, Та перед жнивами пронісся сильний буревій, пройшов град. „ Прогнівили Бога! За гріхи така кара!", подумали люди і разом із священиком обійшли поля хресним ходом. Ось тоді і з'явився пам'­ятник - оберіг від всякого лиха....
 
 
     Крім землеробства селяни займались і ремеслом. За Польщі на селі було 6 ковалів, столярів і шевців значно більше. Люди, які займались ремеслом, землі мали менше. З давніх-давен займались ткацтвом. З конопель робили полотно, рядна. А для тіпання конопель використовували "їжаки". Про ковальство розповідають їхні вироби: серпи, сокири, молотки, залізні пута для коней, плуг, борона, драпак і ін. Збереглось багато виробів теслярів: рублик, макогін, дерев'яні нецьки, підвіска, лопата, ціп та інші.
     Займались і плетінням з лози. Про це свідчать плетені колиски, корзини. Із соломи плели великі солом'яники для зберігання зерна.
     Був паровий млин. Кожен, хто віз молоти, віз із собою і дрова. В млині навіть робили олію.
     Займались торгівлею, в основному, євреї. Вони мали такі звані лавки. В них продавали; сірники, керосин, оселедці, сіль, дещо із взуття, тканини. Лавки були на Гаманах - 1, на Ступаках - 1, на Березині, Дранчі. Власники лавок закуплювали в населення худобу і відправляли в Радивилів, Броди. Там вантажили у вагони і відправляли у Польщу. Назад привозили знаряддя праці. Великим попитом користувались чеські плуги.
     Жителі сіл носили пішки в Броди продавати масло, яйця, тютюн, а купували тканину (дешеву). Тканину було купити вигідніше, ніж готовий одяг. Кордон долали вночі, "порушуючи" його. Деякі люди ходили пішки на базар в Почаїв купити, а потім продати несли у Броди.
Категорія: Легенди нашого краю | Додав: nazar-yakymchuk (03.11.2011)
Переглядів: 787 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email:
Код *: