Каталог статей

ПОШТОВІ СЛУЖБИ
 

    Життя прекрасне в усіх його проявах, і кожен його любить по-своєму. Хтось бачить його зміст лише в сім’ї, родині, книгах чи друзях.
    Галина Василівна Рудишина, працюючи директором загальноосвітньої школи, на перший план завжди ставить діяльність закладу, який вона очолює, інтереси учнівського та вчительського колективів.  Ділова жінка, котра чітко знає,  чого вона хоче від життя.  Вона вимоглива до себе та інших. Для неї головне - пам’ятати про все і про кожного…
    Вона згуртувала педагогічний колектив школи, постійно дбає про підвищення фахової майстерності кожним педпрацівником і як результат – школа стала однією із кращих у районі, досвід якої переймається під час різноманітних семінарів. На базі школи проводився експеримент виховної роботи «школа-родина».
    Директор школи  допомагає кожному, хто в тому відчуває потребу, вселити віру в свої сили, відчути себе творчою особистістю.
    В розмовах часто повертається до витоків, згадує своїх батьків (батько Василь Юзвяк  був засуджений за зв’язки з УПА), які вчили жити так, щоб слово ніколи не розходилось з ділом, жити заради  того, щоб отримувати задоволення від кожної справи.
    Захворівши ще в дитячому віці (деформуючий коксартроз лівого кульшового суглобу) нелегко їй дається кожен крок.  Тамуючи гіркоту в душі вона знаходить в собі сили і бажання творчо жити, тому що хоче бути потрібною людям – колегам,  друзям, дітям, родині. Галина Василівна відповідально ставиться до виконання своїх професійних та службових обов’язків. І напевно тому вона взяла участь у Всеукраїнському конкурсі «100 кращих керівників України», оголошеному журналом «Директор школи», який проводився в п’яти номінаціях.  Із 884 претендентів – керівників різних типів навчальних закладів, вона стала лауреатом конкурсу у номінації «Управління персоналом».
    Чи мріяла вона колись маленькою дівчинкою стати вчителем вищої категорії, отримати звання «Відмінник освіти України», бути нагородженою нагрудним знаком  «Василь Сухомлинський»?  Напевно, ні, але зараз вона не уявляє свого життя,  себе без дітей, без школи.
    Її кредо: творити прекрасне на землі, творити особистість, яка зуміла б примножити добробут своєї нації, забезпечити менталітет українського народу.
    Формула її життя складається з багатьох чинників, але вона проста – колосальна працелюбність, високий професіоналізм, наполеглива послідовність у досягненні мети, помножені на людяність, мудрість, порядність.

 

     В невеликому затишному будинку села Хотин разом з батьками-пенсіонерами проживає Пилипюк Юрій Петрович - інвалід дитинства /І група/, який народився в травні 1969 року. Він надзвичайно щирий, розумний, привітний і товариський, завжди веселий, і напевно тому Юрія дуже люблять, шанують і поважають односельці.

     Не одній людині він допоміг, бо в нього - золоті руки. А вміє Юрій багато - із звичайних сірників робить красиві речі: різноманітні будиночки, церкви – це просто чудо. Вміє з лози та дроту плести гарні і зручні корзинки, які в селі потрібні в господарстві майже кожному. Якщо виходять з ладу електричні прилади - праска чи фен, то за допомогою звертаються до Юрія.      

     Хоча Юрій через підступну хворобу ніде не навчався, біля молодшого брата навчився читати, рахувати, Юрій не любить сидіти на місці - на інвалідному візку він подорожує околицями села, милується природою і краєвидами.

 

     В ці березневі дні все прогресивне людство вшановує 195 –ту річницю з дня народження Тараса Григоровича Шевченка.

    Пам’яті автора знаменитого «Кобзаря» була присвячена літературно – музична вітальня «Безсмертних дум його жива зоря», яку підготували і провели в клубі «Надвечір’я».

    Приміщення, в якому проходив захід, заповнили шанувальники поета. Вони прийшли, щоб поринути спогадами в ті дні, коли українська кріпачка дала світові генія, пізнати його юнацькі роки, прислухатись до Шевченкової думки, слова його пророчого, вклонитися пам’яті його величності.

    Ведучими біографічних та літературознавчих оповідей про Тараса Шевченка були ведучі Лариса Рукінова та Людмила Зробок. У виконанні учасників клубу звучали поезії генія та пісні на його слова.

     Захід доповнювався влаштованою бібліотекарем Людмилою Белей виставкою творів та ілюстративних матеріалів поета.

    По закінченні заходу всі присутні виконали «Заповіт».

 

 

 

 

    Навколо крутого повороту біля церкви завжди відбувалися цікаві історії. Наприклад, існувала легенда про собачку з дзвіночком, який з'являвся опівночі. Баба Ганна Лук'янівна (Іваниха) розповідала, що за далеких часів на вулиці Огрод біля повороту були казарми - мури. А від них нібито є підземний хід під ставком з виходом біля сосен на вулиці Старики. Цей підземний хід зробили захисники фортеці, які боялися навали татар із сторони міста Кременця.

   З приводу цього виникла в селі легенда про жовті лілії, які своїм цвітом вкрили ставок.

   Це було в давнину, коли в Україну залітали татарські орди. Горіли села, голосили матері. Лилася кров, лилися сльози. Старих людей татари рубали, молодих дівчат і хлопців забирали в полон.

   В нашому селі росли й розцвітали вродою чорноокі, працьовиті красуні, які славились вродою на всю округу. Одного разу на село налетіли татари. Дівчата, щоб не потрапити в неволю втопилися в глибокому кар'єрі, що пізніше став називатися ставком.

   На світанку на темній воді з'явилися жовті пуп'янки. Зійшло сонце. Його проміння освітило згарище на місці села. А невідомі квіти розцвіли жовтим цвітом. Увечері, коли зійшло сонце, незрозумілі квіти сховалися від чорної ночі під воду. З того часу ці жовті лілії нагадують про те, що колись дівчат розлучили із коханими вороги.

   А собачка із дзвіночком став появлятися після частих трагедій на повороті, коли полохались коні. Свідки автомобільних трагедій стверджують, що ніби аварія виникає тоді, коли перед машиною з'являється собачка із дзвіночком. А баба Гапка (Агафія Гудима) говорила, що це ніби душа померлого попа плаче, могилу якого поляки зруйнували. Ось і з'являється собачка саме на тому місці, де була могила священика. А ще, за свідченнями старожилів, в давнину біля церкви було єврейське кладовище, яке люди чомусь загорнули в 90-х роках XX ст., і там побудувався священик.

   В селі є дуже мальовнича вулиця, назва якої Біла Криниця. В давнину це нібито був присілок. Люди селилися тут біля джерела, дно якого було все в крейді, немов вкрите білим простирадлом. З уст в уста передавалася легенда, що там цілюща вода, бо било джерело в невеличкому заглибленні у вигляді жіночого сліду. Християни вірили, що це слід Божої Матері, і тому матері влітку дітей водили до цілющого джерела . Бували випадки, що від постійного відвідування кринички хворі діти виліковувалися. Вода у ній ніколи не пропадала, і дуже часто люди ішли сюди по воду, тоді як вода в сільських колодязях в посушливе літо пропадала.

   Сьогодні, на жаль, через недбалість жителів вулиці джерело заросло чагарниками. Я думаю, що саме через таку байдужість стали більше хворіти діти, бо перестали матері водити їх до цілющої водиці з рідної землі.

   На початку вулиці Свитники в селі Крупець колись стояв постерунок. Комендантом був пан Вільковський. Перекази свідчать нібито його дружина вміла відганяти градові хмари, тому в Крупці по сьогоднішній день град ніколи не вибиває городи. За помешканням Вільковського ріс і росте до сьогодні старий ясен. Під ним вона ставала на коліна, тримала в руках якусь книжку і молилася до хмар.

   Після Великої Вітчизняної війни в селі появилася нова легенда. В діда Карпа загинуло на війні три сини. Він, де працював, завжди у пам'ять про своїх синів садив три дерева (ясени). Сьогодні залишились вони лише в центрі села біля будинку культури і обгороджені трикутником. Подейкують, що вони стоять на сторожі спокою в сім'ях, бо ті юнаки з Крупця, яких забрали на афганську війну, вернулись живими.

   Від села Крупець веде кам'яна дорога до сіл Баранне і Срібне. Чомусь люди з давніх- давен, особливо ввечері, старались швидко пройти чи проїхати той відрізок дороги, де розходяться дороги в різні сторони, бо за переказами тут опівночі з'являється панок весь у чорному і, скидаючи капелюха, кланяється до запізнілих пішоходів чи проїжджих.

 

 

  Куліш Мар'яна Антонівна (1980 р. н.) народилася і проживає у с. Пустоіванне. З малих літ захопилася вишивкою. Спочатку з цікавістю спостерігала за бабусиним вишиванням, потім сама стала братися за голку. Вишиває переважно гладдю та косим хрестиком. На її рушниках та прошвах пишно квітують ружі та братики, виспівують соловейки.

     З задоволенням створює роботи з зображенням тваринок. Це і веселий зайчик, лисичка-хитрунка , симпатичне левенятко, улюблене кошеня.

     Мар'яна Антонівна виховує сина, любить читати, розв’язувати кросворди. Незважаючи на проблеми з опорно-руховим апаратом вона непосидюча і життєрадісна, з нею цікаво спілкуватися.

 

Вироби М.Куліш 

МЕЛЬНИК ОЛЕКСАНДР РОМАНОВИЧ

 

 

    Народився 25 жовтня 1993 року. Навчається в 10 класі Радивилівського ЗНЗ №2. В 2009 році закінчив художній відділ Радивилівської школи мистецтв, продовжує навчатися. Захоплення:

     Найбільше його захоплення – спорт (види спорту: скейтбордінг та пауерліфтинг). На Всеукраїнських змаганнях по пауерліфтингу здобув перше і два других місця (одну золоту і дві срібних медалі). Крім образотворчого мистецтва захоплюється ліпкою, музикою, Інтернетом. Дуже любить природу. Як учасник волонтерського руху допомагає людям похилого віку та ветеранам війни.

     Бере участь в шкільних, районних і обласних художніх виставках-конкурсах та в художній самодіяльності. Нагороджений грамотами.