Вітаю Вас Гість!
Вівторок, 12.12.2017, 14:57
Головна | Реєстрація | Вхід | RSS

Меню сайту

Категорії розділу

Безоплатна правова допомого

Долі, обпалені війною

Бібліотеки і виборчий процес

Форма входу


Соціальні мережі

         

Пошук

Календар

«  Квітень 2014  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
 123456
78910111213
14151617181920
21222324252627
282930

Друзі сайту

Рівненська ДОБ
Теслугівська ПШБ
Іванівська ПШБ
Козинська ПШБ
Крупецька ПШБ
Михайлівська ПШБ
Дружбівська ПШБ
Хотинська ПШБ

Наші партнери

























Головна » 2014 » Квітень » 25 » Тарасові шляхи у нашому краї
14:22
Тарасові шляхи у нашому краї

                                                                                                                                                             

                                                                                                                                                               науковий співробітник

                                                                                                                                               НІМЗ «Поле Берестецької битви»

                                                                                                                                                                           Чирська М. В.                                                                                                                                                                                                           Немає у нашого народу іншого поета, який удостоївся б такої шани, як Тарас Григорович Шевченко. Від часу смерті уже в багатьох поколіннях великий Кобзар є живим втіленням найзаповітніших народних прагнень, символом національної української духовності. Усе, що освячується ім’ям найвеличнішого нашого поета, у народі по-справжньому, глибоко вшановується.

         На щастя, і в нашому краї є знаменні Шевченкові місця. Колись побував геніальний Кобзар на нашій землі, і пам’ять історії, хоча й без багатьох подробиць, але все ж зберегла його дорогий образ.

         Похмурої і дощової осені 1846 року випала Тарасу Григоровичу мандрівка на Волинь і Поділля. Тоді, після закінчення Петербурзької академії мистецтв, він був вільним художником і працював на Україні. Шевченко вступив до новоствореної в Києві Археографічної комісії, де разом із однодумцями опікувався збереженням пам’яток старовини, реліквій, записував унікальні зразки народної творчості тощо. Саме від Археографічної комісії він отримав доручення здійснити подорож на захід України.  У розпорядженні від 21 вересня 1846 року, підписаному київським генерал-губернатором, Шевченкові було доручено відвідати різні місця Київської, Подільської, Волинської губерній.  

         Перша Шевченкова подорож на Поділля відбулася у кінці вересня 1846 року. Шлях, яким він мандрував у ту пору, звався Великим польським трактом. Орієнтовно, після 3 жовтня він виїхав до Житомира, де владнав необхідні справи і продовжив мандрувати у західному напрямку, аби відвідати Волинь. Ці землі давно вже цікавили його історією,  етнічною самобутністю і багатими традиціями народно-визвольних рухів.        

Шевченко чув про Волинь від М. Костомарова, зокрема, про її пам’ятні місця, в яких  той сам перед тим побував. До того ж, як дослідник історії України, Шевченко багато знав про славну старовину нашого краю. За порадою М. Костомарова Т. Шевченко притримувався певного маршруту: Корець, Острог, Дубно, Кременець, Почаїв. Про перебування Шевченка у цих містах засвідчують архівні документи, що збереглись.

      Деякі дослідники твердять, повертаючись з Почаєва проїжджав він і через село Пустоіванне, милувався річкою Пляшівкою. Край села побачив криницю, зачерпнув повні пригорщі дзвінкої води і пив її так, буцім з нею передавалась йому сила козацької вольниці. Тут і зрозумів, що мусить поглянути на Берестецькі поля, помолитись за полеглих. Згодом пишучи повість " Варнак"

     ( 1853-1854рр.) і згадуючи, мабуть, із поїздки 1846 року і Пустоіванне, скаже словами свого героя таке:" ...Милуюсь на прозорий ставок, увінчаний зеленим очеретом і греблею, обсадженою в два ряди старими вербами, що пустили свої віти в прозору воду. А нижче млин старий, як і її господар, при одному колесі, з лотками, що солодко шепочуться. На поверхні ставу плавають гуси й качки..."

     Як свідчать літературні джерела і народні перекази, шлях Кобзаря з Почаєва проліг до містечка Берестечка. Проте, прямих свідчень про відвідання Кобзарем поля Берестецької битви не збереглося. Дослідники по-різному подають деталі цієї частини подорожі, а то й узагалі заперечують факт перебування Т. Г. Шевченка в Берестечку та його околицях. Але, думається, Кобзар, добре знаючи трагедію українського народу, місцем якої в червні 1651 року стало поле під Берестечком, не міг покинути краю, не відвідавши цього місця, не вклонившись прахові відважних лицарів, похованих цією землею. Тим паче, що про поле Берестецької битви йому  розповідав, також М. Костомаров, який побував тут восени 1844  року.  Про Берестецьку битву Шевченко  знав з козацьких літописів, «Історії русів», «Запорожской старины», історіографічних праць Д. Бантиш-Каменського, М. Марковича та ін. Відомі йому також були народні перекази та пісні про цю трагічну подію. Міг чути поет про цю битву і на місці – від жителів сіл Пляшевої, Острова та ін.                                                                                                                                                                                                                                  

Берестечко – сумна сторінка історії українського народу. Саме тут в червні – липні 1651 року відбулася одна з найбільших битв національно-визвольної війни українського  народу 1648 – 1654 років під керівництвом Богдана Хмельницького. Об’єднана українсько-татарська армія вступила в бій під Берестечком з 150- тисячною армією польського короля Яна Казимира. В ході битви хан Іслам-Гірей ІІІ зрадив свого союзника. Після десятиденної оборони козаки під керівництвом Івана Богуна вирвалися з оточення, але понад 30 тисяч загинуло на полі бою.

         Першим підтвердженням перебування Шевченка на полі Берестецької битви став вірш «Ой, чого ти почорніло, зеленеє поле?», написаний поетом 1848 року на засланні в Кос – Аралі, за два роки після волинської мандрівки.

         Первісна редакція твору увійшла у збірку захалявних записників «Мала книжка». Твір доопрацьовано Шевченком 1858 року – у такому вигляді він увійшов до посмертних видань «Кобзаря», у такому вигляді відомий і нині. Це прониклива фолькльорно-ліричного звучання мініатюра на тему Берестецької битви, одна з перлин Шевченкової поезії. Автор зі священним пієтитом згадує загиблих лицарів-героїв, які поклали голови за волю рідного народу. Поезія звучить як реквієм загиблим.

                            «  Ой, чого ти почорніло,

                            Зеленеє поле?»

                            « Почорніло я од крові

                            За вольную волю.

                            Круг містечка Берестечка

                            На чотири милі

                            Мене славні запорожці

                            Своїм трупом вкрили.

                            Та ще мене гайворони

                            Укрили з півночі...

                            Клюють очі козацькії,

                            А трупу не хочуть.

                            Почорніло я, зелене,

                            Та за вашу волю...

                            Я знов буду зеленіти,

                            А ви вже ніколи

                            Не вернетеся на волю,

                            Будете орати

                            Мене стиха та, орючи,

                            Долю проклинати.»

                                                                                                                                   За своєю композицією вірш не відзначається особливою складністю. Проте ця невеличка поезія у 20 рядків сповнена потужної сили почуття, експресії думки. Вірш виглядає як містичний діалог між поетом та землею-полем. У певному сенсі його можна вважати своєрідним виявом традиційно українських, по суті дохристиянських релігійних поглядів, у яких земля виступає як щось сакральне, божественне. У цьому вірші, де ніби поет встановлює містичний зв’язок із землею, вона йому передає істину, котру варто добре запам’ятати.

         Треба побувати на місці Берестецької битви, щоб відчути такий містичний настрій поета. Пейзажі цього місця навіть сьогодні є вражаючими. Круті береги Стиру, широкі заболочені заплави, острівці лісу, перемішані з острівцями ріллі – все це творить незабутнє, містичне враження, бажання злитися з навколишньою природою, «поговорити» з нею. Можна не сумніватися, що Шевченко, побувавши в цьому місці, відчув такий містичний зв’язок з навколишнім світом і передав його у вірші. Подібних віршів, котрі будувалися  як містичний діалог поета й природи, в Шевченка фактично немає.

Незважаючи на містицизм вірша, він містить ряд конкретних образів і деталей. Зрозуміти їх неможливо без урахування місцевих особливостей, а також часу перебування поета під Берестечком. Передусім кидається в очі контрастний образ поля зеленого і поля чорного. На Волині пізньої осені дуже різко контрастують зелені поля, засіяні озиминою, із « незайнятими» чорними полями. Цей образ, очевидно, добре запам’ятався Шевченку, і він його використав, надавши відповідного переосмислення, в своєму вірші. Зелене поле для нього є чимось радісним, таким, що вселяє надію. Його можна сприйняти як символ волі. Чорне ж поле – символ скорботи, трагічної звитяги козацтва. Воно із зеленого стає таким через пролиту кров «за вольную волю». Є у вірші одна дуже конкретна деталь. Там говориться, що славні запорожці вкрили своїм трупом поле « круг містечка Берестечка на чотири милі». Дійсно, відстань від Берестечка до сіл Пляшева та Острів сягає приблизно чотири милі. Схоже, Шевченко сам проїхав цей шлях і ці «чотири милі» зафіксувалися у нього в пам’яті.

         Також у шевченкознавчій літературі зроблено спробу розкриття художнього символу гайворонів-ворон. Цікаве і своєрідне пояснення до цих рядків подає дослідник професор Л. Білецький: гайворони з півночі – це московська сила, яка насувається на знеможену Україну. Чого ще недоконала Польща, все те ясне, світле, національну душу ( «клюють очі козацькії»), докльовує Москва, забирає все дощенту, увесь видющий світ, усе найдорожче, «а трупу не хочуть», тобто «мертві душі» можуть залишитись в Україні, щоб Москва могла опанувати Україну, для того вона забрала всю козацьку провідну силу – очі і вуха нації, розум її, національно-політичну свідомість. А живі трупи, невільницькі покірні душі можуть залишитись в Україні.

         Поет у своєму вірші дає надію на відродження ( України), але тільки для поля: « Я знов буду зеленіти, а ви вже ніколи ». Тобто, що земля українська відродиться, знов зазеленіє як робоча сила хліборобська сила, а духовна нація, вільна і незалежна, самостійна і соборна Україна вже не  відродиться.

         Цей невеликий вірш історичний, але насичений сповна високомистецькими образами, які розкривають увесь внутрішній сенс таких глибоких і сумних переживань поета при одній лише згадці про роль Берестецького поля.

         Закінчилася волинська подорож Шевченка не лише низкою пізніше написаних віршів, а й мистецькими роботами. Молодий художник і етнограф за завданням Київської археографічної комісії робив замальовки культурно-історичних пам’яток краю. Серед недатованих малюнків Шевченка, що їх спеціалісти відносять до періоду волинської мандрівки, є пейзажна замальовка з краєвидом, який дуже нагадує надстирянський ( біля села Пляшевої ): з одного боку – ліс на пагорбі, а з другого – річка.

         На жаль, архівних свідчень цієї подорожі залишилося небагато, оскільки звіт Шевченка про перебування на Волині, який він мав передати у Київську археографічну комісію, знищили. Не збереглося жодних поезій і листів. Імовірно, виконуючи завдання комісії, він не мав часу на поетичну творчість. А щодо листів і деяких інших матеріалів волинської подорожі, які могли опинитися у друзів Кобзаря, їх, як «компрометуючі матеріали», швидше за все, знищили. Адже після цієї подорожі, 6 квітня 1847 року Шевченка заарештували.  

         Важко назвати поета, який би стільки значив у житті свого народу, як Т. Шевченко. Печать Шевченківського духу лежить на всіх ділах і діях, на всіх сторонах суспільного і культурного розвитку українського народу.

      1989 рік ЮНЕСКО оголосила роком Шевченка. Намічено ряд важливих урядових акцій міжнародного характеру. Рівненською обласною спілкою письменників було запропоновано провести відзначення 175-ї річниці з дня народження Великого Кобзаря в музеї-заповіднику «Козацькі могили». 13 травня свято «В сім’ї вольній новій» зібрало тисячі людей на місце, про яке з сумом згадує поет у своєму вірші. Біля саркофагу Георгіївської церкви відслужено священиками панахиду. Потім відбувся мітинг, під час якого письменники та поети з Рівненщини встановили меморіальну дошку на честь цієї дати.

 До 175-ї річниці Т. Г. Шевченка в музеї – заповіднику було відкрито меморіальну дошку та створено постійно діючу виставку, яка розповідає про

Т. Шевченка, його творчість та про зв’язки з нашим краєм. На ній  представлені різні ювілейні значки та медалі, декоративні тарілки, скульптурні роботи на твори Шевченка, ряд художніх робіт, що відображають шлях подорожі поета у 1846 році. Окрасою виставки є портрет Т. Шевченка (худ. В. Цимпаков), виконаний пастеллю.

У 1991 році руками костопільських майстрів у гробницю Георгіївської церкви, де спочивають останки козаків та селян, полеглих  у Берестецькій битві, за рядками з вірша Т.Шевченка «Ой, чого ти почорніло зеленеє поле...» – « та ще мене гайворони укрили з півночі...» – було виготовлено коване панікадило.

          Нам ще так багато треба зробити, аби ми могли сказати, що гідно вшановуємо Кобзаря. Усе це – не тільки бажано, а й потрібно, украй необхідно сьогодні. Для виховання патріотичної честі й національного чуття, для моральної чистоти й духовного здоров’я – нині сущих і майбутніх поколінь.

                                                                                                                                                                                                                         Література:

  1. В. Рожко, В. Пришляк, П. Лотоцький та ін. Національний пантеон « Козацькі могили.»: Історико-краєзнавчий нарис. – Луцьк: Медіа, 2003.- 544с.
  2. Збірник тез наукової конференції « Берестецька битва в історії України.»/ Інтерпретація Т. Шевченком битви під Берестечком. П. Кралюк. – Рівне, 2006.- 92с.
  3. Лотоцький Г. П. Козацькі могили. Музейний літопис. – Рівне: Волинські обереги, 2003. – 84с.
  4. Рожко В. Є. Тарас Шевченко і Волинь: (до 200-річчя народження Національного Пророка України 1814 – 2014 рр.) – Луцьк: ПрАТ « Волинська обласна друкарня, 2012. – 184с.     
  5. Шевченко і Ровенщина. ( довідково- інформаційний матеріал на допомогу ідеологічному активу) /До 175 річчя від дня народження Т. Г. Шевченка.- Ровно: Облполіграфвидав,1989.-53 с.
  6. Шевченко Т. Г. Кобзар / Вступ. Ст. Та примітки Р. Полонського.- Харків: Фоліо, 2009.-736 с. 
  7. Ящук В. І. Радивилів. Краєзнавчі матеріали. – Рівне: Волинські обереги, 2004. – 164с.
  8. Ярмолюк Л. Волинськими шляхами Кобзаря.// Вільне слово, 14 березня 2013. – 4с.

 

Категорія: Новини бібліотеки | Переглядів: 511 | Додав: ya_nazik | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *: